11.04.2024

Аліса Незгодзінська: Після всіх випробувань я тепер знаю, що таке справжнє щастя

«Щоб врятувати одне життя, не потрібно губити інше», — сказав наш головний лікар Степан Крулько. Що стоїть за цими словами, ви дізнаєтеся, коли прочитаєте історію Аліси Незгодзінської.

— Аліса, а як ви обирали ім’я для вашої шостої дитини, для синочка?

— Так він же богом даний, — сміється Аліса, — Богдан, Богданчик. У нас з чоловіком і сумнівів не було.

— Чи готові розповісти свою історію? Адже ми назвемо Ваше ім’я, прізвище. Багато людей дізнається про Вас.

— Я відкрита людина. Та й що мені приховувати після всього пережитого?

— Аліса, тоді давайте з самого початку. Як ви дізналися про нас, як потрапили в наш центр?

— Я була вагітною, 15 тижнів, коли лікарі в Гайворонському районі, де я живу, запідозрили в мене рак грудей. Я звернулася в одну клініку (не буду називати), але там відмовили в допомозі, коли дізналися, що я хочу народжувати. Сказали, що не лікуватимуть, якщо не перерву вагітність.

Ми з чоловіком шукали вихід. У нас вже було п’ятеро дітей, і навіть думка про можливий аборт завдавала мені болю. Це не для мене. Адже ми раділи, коли дізналися, що буде ще один, не знали, які випробування попереду. Ми вже любили ще ненародженого малюка.

Прочитали в інтернеті статтю про Томоклінік, з’явилася надія. Ми одразу зателефонували. Ніколи не забуду голос консультанта Каті Чаплі, коли вона відповіла: «Звичайно, приймемо вас. Зараз підберемо зручний для вас час».

Я приїхала в клініку, і мені відкрив двері кабінету Дмитро Анатолійович Караськов — золотий лікар, золоте серце, золоті руки. У той же день я пройшла всі обстеження, хоча заздалегідь і не була записана. Тепле ставлення персоналу, увага, турбота просто вразили мене. На жаль, раніше я стикалася зовсім з іншим.

— Вам відразу призначили лікування після обстеження?

— Дмитро Анатолійович зі мною довго розмовляв, розпитував про все. На жаль, діагноз підтвердився, пухлина виявилася злоякісною. Я сказала, що хочу одужати і хочу народжувати. «Значить, будемо лікуватися і будемо народжувати!» — відповів мій лікар. Можете вірити, можете ні, але ці слова стали просто моїм девізом на весь час лікування. А потім був консиліум, на якому фахівці обговорювали ситуацію, і мені призначили лікування. Я почала проходити хіміотерапію.

— Страшно було?

— Спочатку так, дуже. Я непокоїлася, чи не вплине це лікування на дитину. Але зі мною весь час була Оксана Станіславівна Фрідман, завідувачка хіміотерапевтичного відділення, стежила, робила призначення, пояснювала, якщо щось було незрозуміло, підтримувала мене.

Степану Івановичу Крулько, доктору Фаделю Олакі теж величезне спасибі. Чудові фахівці. Це від них я дізналася, що лікування моє проводиться за тими ж міжнародними протоколами, як і в будь-якій іншій розвиненій країні світу.

Нелегке, звичайно, лікування, але я вірила фахівцям Томоклінік, зміцнювалася надія, що все буде добре і зі мною, і з дитиною.

— Скільки курсів хіміотерапії ви пройшли?

— Дванадцять, майже всю вагітність проходила.

— Народжували в Кропивницькому?

— Так, в обласній лікарні. Хочеться відразу найтеплішими словами згадати завідувачку Кіровоградського обласного перинатального центру Тетяну Миколаївну Митєву, під її керівництвом акушер-гінекологи вели мою вагітність.

— Як потім тривало лікування, коли народився малюк?

— Богданчику виповнилося два місяці, коли мені зробили операцію, причому не одну, а відразу кілька: і пухлину видалив Дмитро Анатолійович, і груди зробив гарними, як ніби нічого й не було, а ще й лапароскопічним методом Олександр Миколайович Соколенко жовчний міхур видалив, тому що в ньому при обстеженні камінь виявили (у мене напади болю через це раніше були).

А через три тижні після операції я приїхала в Кропивницький проходити променеву терапію. І знову тільки слова вдячності лікарям, медсестрам, завідувачці відділення променевої терапії Наталії Михайлівні Серьогіній.

25 сеансів радіотерапії я пройшла, все витримала завдяки підтримці фахівців.

— Це ж довго, майже два місяці. З ким Богданчик був, діти?

— З мамою, старші дітки допомагали.

— Старші? Скільки ж їм років?

— Старшому синові — чотирнадцятий рік. Він все вміє, золоті руки, помічник.

— Чотирнадцятий ?! А вам скільки?

— Тридцять (сміється).

— Скільки ж вам було, коли син народився?

— Шістнадцять.

— Не можна повірити. А чоловікові?

— На два роки старший. Ми познайомилися з ним, коли мені 14 було, а йому — 16.

— Тоді вже все розповідайте, відкривайте секрети. Як познайомилися?

— Нічого особливого. Я на дискотеки не ходила, домашньою дитиною була. Він просто повз хати моєї проїжджав, з друзями на мотоциклі катався. У нас траса поруч проходить. Я стояла біля будинку, він загальмував і сказав: «Давай познайомимося». Так і познайомилися. Ні про що не шкодую. У нас щаслива сім’я, бажані діти: чотири хлопчики і дві дівчинки.

— Аліса, є до Вас питання, яке може бути непростим. Адже ми з різними життєвими ситуаціями стикаємося, коли люди проходять лікування від раку. Скажіть, чоловік підтримував вас?

— Підтримував — навіть не те слово. Він не залишав мене ні на хвилину, ми весь час були разом. До нього вже звикли в клініці. Якщо раптом заходила у відділення без нього, лікарі запитували: «А де ваш Андрій?»

— Аліса, що для вас щастя?

— Знаєте, коли я лікувалася, то мріяла про той час, коли буду приїжджати в Томоклінік тільки на контроль. І ось у кінці квітня цього року я пройшла контрольні обстеження, і у мене все добре. Ось воно щастя. Можливо, не всі зрозуміють, але я дуже хочу, щоб все-таки зрозуміли. Мене вилікували, у мене народилася здорова дитина. У нас чудова сім’я, і ми виховуємо шістьох дітей. Після всіх випробувань я тепер знаю, що таке справжнє щастя.

— Які плани?

Через три місяці знову на контрольне обстеження приїду, вже з Богданчиком. Покажу всім в клініці нашого малюка, разом ще раз спасибі за життя скажемо.