Антон Покалюхін: як психолог може допомогти онкопацієнту та його сім’ї

Напевно, в Україні та в Кіровоградській області зокрема досить нелегко знайти сім’ю, де не стикалися з онкологією. Хтось із родичів, близьких або друзів так чи інакше вже зустрів цей важкий діагноз. Статистика теж не тішить: наша область дійсно визнана однією з лідируючих по захворюваності населення на рак. Висновок лікарів найчастіше паралізує і викликає шок. Колись це здавалося таким далеким, а тепер це відбувається з членом сім’ї. Як коло рідних може допомогти онкохворому в сприйнятті діагнозу та лікуванні? Про це говоримо з психологом TomoClinic Антоном Покалюхіним.

— Наскільки важко дізнаватися про рак, коли ти наодинці, і чим в такий момент може допомогти сім’я пацієнта?

— Один в полі не воїн, згоден. Хоча є винятки: трапляється, що новину про захворювання доводиться чути сильній людині з внутрішнім ресурсом. Такі люди знають, де брати енергію, як нею розпоряджатися й поповнювати. У важкий момент такий пацієнт звертається до улюблених людей, спорту, допомагає іншим — й знаходить в цьому свою енергію.

Хоча незалежно від цього кожного пацієнта можуть «накрити» всі стадії сприймання діагнозу. Шок, гнів, стадія торгу, депресія, прийняття. Найчастіше ці етапи йдуть у довільному порядку, а деякі й зовсім можуть бути відсутніми, якщо перед нами сильна і розвинена особистість. І це цілком нормально.

— Іноді родичі онкохворого можуть знаходити у себе подібні симптоми або відчувати ті ж настрої. Це викликано глибокими переживаннями?

— Так, в моїй практиці зустрічалися подібні випадки, коли сім’я «емоційно заражалися» від хворого на рак. Або близькі настільки тривожні, що ставлять собі діагнози, знаходять неіснуючі симптоми. Знімки чисті, а людина стверджує, що у неї рак. Тут доречна психотерапія, особливо коли всі гроші витрачаються на діагностику і всілякі аналізи виявлення онкології, якою по суті немає.

— Чи трапляється, що родичі відмовляють від лікування?

— Зазвичай для пацієнта це не дає нічого корисного. Корінь зла — у незнанні, низькій обізнаності щодо раку та способів його лікування. Люди по інерції можуть не сподіватися на виживання, відмовлятися бачити альтернативні варіанти терапії. Тому через незнання і шансів своїй рідній людині відміряють мало. Іноді не дають навіть краплини надії: «живи, скільки Бог відміряв». Сумно це спостерігати, адже інформаційний вік і технології дають стільки можливостей пацієнтам з новоутвореннями. Раджу в таких випадках детальніше обговорювати кожен індивідуальний випадок з лікарями, дізнаватися про перспективи всю правду, шукати різні шляхи лікування.

— Як бути, якщо родичам повідомили про те, що пацієнт потребує лише паліативної допомоги?

— Бережіть себе і близьких: сьогодні людина здорова, а завтра все може змінитися. Скільки жити нам в порівнянні з онкохворим — невідомо. Обирайте свою лінію поведінки: жити в постійній тривозі або не турбуватися з приводу тих речей, які від нас не залежать. Наповнюйте життя того, хто отримує паліативну допомогу. У волонтерів Всеукраїнської благодійної організації «Всеукраїнська мережа ЛЖВ» є такий слоган: «Ми не можемо додати днів до свого життя, але можемо додати життя до цих днів». Зробіть яскравішим життя близької людини: нагадайте, що для когось він товариш, чоловік, батько.

— Чи існує якась державна програма психологічної підтримки онкохворих та їх близького оточення?

— Її немає не тільки в онкопсихології. Згідно з наказом №33 до недавньої пори державній клініці не можна було навіть мати у своєму розпорядженні кабінет психолога, а в онкоцентрі навіть посади подібної не існувало. Після скасування цього наказу рішення приймає директор медустанови і бере в штат психолога, якщо для цього існує необхідність і можливість. У приватних клініках це питання вирішується легше.

— Чи розвивається онкопсихологія в нашій країні?

— Поступово. Вона представлена ​​в деяких обласних онкодиспансерах, хоча найчастіше тільки номінально. Онкопсихологів у нас ще професійно не готують. До того ж, це емоційно важка зайнятість, і не всі погоджуються займати цю посаду навіть за кордоном (дізнався про це від своєї британської колеги). Якщо є ініціатива клініки і самого психолога, то така людина тут з’являється і працює на користь пацієнтів. Виробити одну універсальну програму психологічної підтримки онкохворих важко. Рак має більш ніж 200 різновидів, і з кожним окремим діагнозом тактика психолога й запити пацієнтів можуть відрізнятися. Хтось приходить до спеціаліста з питанням життя і смерті, а хтось — з депресією через випадіння волосся після хіміотерапії.

— Чи є психолог в TomoClinic та онкодиспансері?

— Так, я працюю онкопсихологом, у нас є програма підтримки деяких категорій пацієнтів. Хтось звертається до мене особисто з власної ініціативи, а хтось приходить за направленням лікаря.

— Як можна отримати вашу консультацію?

— У TomoClinic або реабілітаційному відділенні нашого онкодиспансеру, де займаються деякі пацієнти. Кожен може зробити запит через свого лікаря або медсестру. Консультація психолога може проводитись навіть по телефону або через інтернет, заздалегідь обговорюємо час дзвінка. У практиці трапляються випадки, коли проконсультувати пацієнта просить його лікар. Найчастіше люди похилого віку відмовляються від зустрічі, я це розумію і готовий допомогти всім іншим.

— Чи допомагає в моральній підтримці онкопацієнтів волонтерський рух?

— Зрозуміло: щочетверга до жінок з раком молочної залози в онкодиспансері приходять ті, хто подолав цей діагноз у минулому. Влітку до нас приїжджали волонтери з-за кордону: разом з пацієнтами вони проводили багато часу, спілкувалися і дарували ім. радість. Шкода, що деякі онкохворі відгороджуються і не можуть собі дозволити подібний оптимізм, вірять «палатним розмовам» більше, ніж професіоналам. З іншого боку, є й такі, кому «сім верст — не крюк»: живуть бадьоро й позитивно, відвідують заходи волонтерів, зустрічаються з психологом.

— Чи потрібна активність пацієнту з онкологією? Як це допомагає не опускати рук?

— Завжди щиро підтримую будь-яку активність пацієнтів. Хтось поспішає на роботу між курсами хімії, а хтось поринає в жалощі до себе. Мої спостереження показують: ті, хто щосили тримається за це життя, свій звичний графік і зобов’язання, мають більше шансів на успіх в лікуванні. Тому раджу сприймати випробування як час для себе і нових хобі, спілкування й маленьких щоденних радощів. Одні пацієнти заспокоюється вишивкою, а деякі починають вчити нову для себе мову. І в цій активності набираються багатьох сил, життєво важливої ​​енергії для боротьби з хворобою. Це особливо важливий ресурс для тих, хто приїжджає до нас здалеку і відчуває себе самотньо.

— Чи звертаються до психолога ті, хто вже подолав недугу?

— Ви знаєте, що лікування раку іноді затягується на невизначений термін. Місяці і навіть роки людина проводить в очікуванні ремісії. А це абсолютно новий ритм життя, який пацієнт вибудовує з оглядом на курси лікування, аналізи та процедури. Вихід в нормальне життя схожий на стрибок в космос. І я допомагаю таким пацієнтам з поверненням до звичного укладу життя. Повернути в колишнє соціальне оточення, нагадати про улюблену справу, хоча багатьом важко сприйняти зміни на роботі. Знаєте, будь-яке лікування залишає глибокий слід. Мене просять позбавити від страху рецидиву, особливо якщо наближається планова діагностика. Але страх в цьому випадку — варіант норми, тільки якщо він не постійний і не надмірний.

— Як відновлює сили сім’я, коли рідна людина знову здорова?

— Я шкодую, що в нашому суспільстві немає клубів або груп людей, які зазнали щось подібне і загальне для них усіх. Такі товариства взаємодопомоги давно популярні у світі і приносять відчутну користь. Тільки у великих містах України з’являються такі групи. У Фейсбуці це пацієнтські спільноти «Онкобудні», «CanceR/L», «Ми.онкоклуб», «Soul sisters» і «Афіна. Жінки проти раку ». А ось в офлайні для подібних зустрічей людям не вистачає сміливості. Колишніх онкохворих не буває, але саме на цих людях лежить велика місія виховувати своє оточення. Говорити про свій досвід відкрито і без остраху, щоб люди розуміли: рак переможений. Пацієнтів зупиняє і наш менталітет: бояться заздрості, косих поглядів, неадекватної реакції суспільства.

— Якою буде ваша головна порада людям з діагнозом «рак»?

— Знаєте, пацієнти часто не можуть оплатити лікування, знайти гарного лікаря, потрапити в кабінет з якісною апаратурою. Але більш за все їм не вистачає правдивої інформації про хворобу. Нам мало відомо про нові методи терапії, нам складно встановлювати контакт між онкохворим і суспільством, нам важливо вчитися спілкуватися з тими, хто бореться або вже залишив рак в минулому.

А в Кіровоградській області так багато тих, кому це вдалося. Як шкода, що про це мало знають. Ці успішні історії мотивували б інших пацієнтів до діагностики, лікування та боротьби в принципі. Не можна опускати руки ні людині з грізним діагнозом, ані її родині. Боріться за життя та її якість. Якщо про рак довелося почути і вам, говоріть зі спеціалістами, спілкуйтеся на спецфорумах, не замикайтеся в своєму токсичному просторі. Дізнавайтеся про хворобу більше. Знайте свого ворога в обличчя, щоб розуміти, як з ним боротися.