Хвороба, як війна, приходить невчасно

Ми пам’ятаємо перший день війни. Тоді ми відмовлялися в це вірити, але прийшли до клініки і продовжували сеанси опромінення, консультації, хіміотерапію… Бо яка може бути війна, якщо наші пацієнти борються з важкими хворобами щодня?

А потім були нескінчені дзвінки від пацієнтів з усієї країни, збір документів, відсутність важливих ліків. І лютий, який ніяк не хотів закінчуватися.

Потім — допомога від держави в складний час. НСЗУ, Кабмін, Є ліки. Потоки пацієнтів з палаючого Донбасу, Львова, місцевих. Але всередині — тверде переконання, що відтепер ми зі всім справимось. З ворогом зовнішнім, з ворогом всередині. Хоч кожного дня треба шукати сили на його подолання.

Адже хвороба не чекає, коли мине війна. Онкопацієнти стали вимушеними заручниками цих обставин, хоча саме вони потребували своєчасної та високоспеціалізованої допомоги. Ми в нашому центрі не зупинялись у роботі ні у перші дні війни, ні згодом: надавали допомогу пацієнтам з усіх куточків України в нелегкі для країни часи. Багато хто з них отримав безкоштовне лікування за рахунок держави і сучасні методики терапії. Наше завдання було залишатися надійним тилом за будь-яких умов і продовжувати роботу для пацієнтів з усіх куточків України, хто мав продовжувати лікування навіть за таких складних обставин.

Сьогодні у нас купа досягнень і боротьба з викликами, радість за врятовані життя пацієнтів, які всупереч війні знайшли шлях до зцілення, зробили все можливе і заряджалися надією на перемогу. І ми точно знаємо, що попереду — наші спільні перемоги над ворогом. Бо життя має тривати попри все.